Ваші Високоповажності, пані та панове, дорогі друзі!
Я уже давно живу на цьому світі. На третьому десятку дипломатичної кар’єри це моя друга посольська каденція. За спиною сотні зустрічей, візитів, самітів і переговорів. Знаєте, найголовніше, що я засвоїв із свого багатого і насиченого дипломатичного життя, – це те, що не можна довіряти словам. Справжнім індикатором намірів є вчинки.
Ви сьогодні прийшли сюди для того, щоб разом з нами відзначити треті роковини з початку повномасштабного вторгнення РФ до України. Треті роковини великої війни, смертей, болі і крові, руйнувань… Треті роковини виняткового героїзму, мужності і сміливості, самовідданості і самопожертви… Ви могли б бути у цей час в іншому місці, або знайти тисячу причин, чому б ви не прийшли, і ці причини були б дійсно вагомими. Проте, ви зараз тут з нами. Для мене це вчинок, це справжній прояв солідарності. Дякую вам за це!
Сьогодні, через три роки повномасштабної війни, Україна потребує цієї солідарності, як ніколи. Не тільки для того, щоб вистояти під навалою російського агресора. Як свідчить реальність, це лише пів справи. Ваша солідарність потрібна нам сьогодні, перш за все, для того, щоб принести Україні всеохоплюючий, сталий і справедливий мир.
Мир, який прийме зранений, але незламний український народ. Мир, який забезпечить існування суверенної і незалежної України. Мир, який збереже українську мову і культуру, українські звичаї і традиції, українську історію та національну пам'ять – все те, що становить національну ідентичність, що робить українців українцями. Мир, який дозволить українській політичній нації повернутись до спільного європейського дому і вільно жити, розбудовуючи свою економіку і культуру.
Невже ми так багато хочемо?! Я переконаний, що більшість із вас з розумінням і схваленням ставиться до прагнень українців. Це те, чого хотіли б ви, це те, чого прагнули ваші батьки, це те, на що сподіваються ваші діти і внуки. Але ми не можемо розраховувати на це елементарне розуміння від агресивної Росії. По тій простій причині, що вона живе в абсолютно іншій парадигмі – у парадигмі імперії.
На початку 90-х років ХХ сторіччя у Росії був шанс відмовитись від неї, побудувати демократичне суспільство, стати повноцінним учасником світової цивілізованої спільноти, де панує сила права, а не право сили. На жаль, Росія вкотре відкинула цю історичну можливість, обравши шлях пригноблення і панування. Наркотик колоніалізму виявився сильнішим за повітря свободи, територіальна булімія – за добросусідство, потреба руйнувати і насаджувати сильнішою за бажання будувати і домовлятись.
Ми всі сьогодні є жертвами цього вибору: Східна і Центральна Європа, Африка і Близький Схід, Центральна Азія і особливо Україна. Особливість нашої ситуації полягає в тому, що Україна може бути або ключем для відродження імперії, або останнім цвяхом у її домовину. Ми є тією частиною пазлу, яка є необхідною для запуску імперського проєкту і без якої він ніколи не злетить.
Які б приводи для початку вторгнення не висували російські можновладці, саме усвідомлення цього факту підштовхнуло їх до агресії. Росіяни чудово розуміють, що, лише підкоривши Україну, вони зможуть повернути свої сфери впливу, переформатувати систему міжнародних відносин та нав’язати новий світоустрій. Проте, агресія має високу ціну: сьогодні в Росії все тримається на війні – політика, економіка, сама влада Путіна тримається на війні. Завершення війни без перемоги обвалить Росію, тому вона добровільно не складе зброю.
Для України все простіше і драматичніше. Навчені досвідом Голодоморів та етнічних чисток, ми чудово знаємо, що на нас чекає, якщо Росія переможе і окупує нашу територію. Третину українців буде вбито, третина стане біженцями, третина буде асимільована і служитиме імперії. Якщо Росія виграє, Україна припинить своє існування як держава, як нація, як народ. Буде знищено спадок наших батьків, буде знищено майбутнє наших дітей. У цих умовах захистити нас може лише армія, тому українці не мають морального права скласти зброю.
Глибокі екзистенційні розбіжності роблять шлях мирного врегулювання надзвичайно тернистим і складним. Насправді, сьогодні ніхто достеменно не знає як завершити цю війну і повернути мир. Ми, українці, як жертва російської агресії маємо переважне право дати своє бачення цього процесу і ми його висловили. Я маю на увазі Формулу миру Президента Зеленського і План перемоги як міст до дипломатичного завершення війни.
Обидва документи ґрунтуються на чіткому усвідомленні того факту, що Росія не припинить агресію по власній волі. Завершення війни можна досягти лише змусивши Росію її припинити. Миру можна досягти лише через силу. Тому Україна, Європа, колективний Захід і глобальний Південь, всі, хто хочуть і прагнуть досягти тривалого, всеосяжного і справедливого миру на європейському континенті, повинні показати свою силу.
І йдеться не обов’язково про оборонну, фінансову чи гуманітарну підтримку України. Нам важливий ваш голос на кожному міжнародному форумі, в кожній міжнародній організації, на кожному переговорному майданчику, де це питання може обговорюватись. Якщо Росія в пошуках імперської слави поставила світ на поріг третьої світової війни, то саме світ – всі разом, вкупі, спільними зусиллями, солідарно – має поставити її на місце і змусити припинити війну – силою і дипломатією.
Україні не потрібні миротворці, які годуватимуть Росію нашою свободою і територією у сподіванні, що Росія проковтне їх останніми. Нам потрібні союзники, які вестимуть з Росією жорсткі переговори про мир з позиції сили.
Ви мені скажете зараз, що вас це не стосується. Що війна десть там, на іншому континенті і вона навряд чи прийде в мій дім. Що ваша солідарність не сягає так далеко , щоб самовбивчо кидати виклик Росії та вирішувати проблеми України, коли у самих проблем вистачає. Це теж позиція. Тільки не забудьте, що у нашому глобалізованому світі все взаємопов’язане. Війна як чума – для неї немає кордонів, їй байдуже ви – Глобальний Південь чи колективний Захід, вона як рак розповзається по всьому тілу міжнародної спільноти і пускає свої метастази в різних регіонах, заражаючи їх агресією. Якщо не вилікувати цю хворобу зараз, якщо не зупинити її сьогодні, то завтра вона перетвориться на пандемію, порівняно з якою коронавірус здаватиметься дитячою забавкою.
Україна потребує Вашої солідарності і чекає допомоги. Як ніколи!
На заходах, присвячених роковинам, навіть таким сумним, прийнято підбивати підсумки. Я справді намагався уявити собі промову, в яку я вміщу три роки повномасштабної війни. Три роки подій, яких би вистачило, мабуть що, на три людських життя. Чесно зізнаюсь: я не зміг. Слово не може передати всі ці емоції і переживання, неможливо їх стиснути у літери. Саме тому ми вирішили, що нам потрібна виставка, нам потрібні світлини, які хоча б частково передали б весь спектр воєнного життя моєї країни.
Погляньте на них. Хай вони як Вергілій проведуть вас через дев’ять кіл Дантового пекла і допоможуть вашій душі пройти через три роки кривавої війни проти України. Переглядаючи ці світлини Ви побачите все: стійкість, мужність, витримку, відвагу, біль, гнів, сум, смуток, самовідданість і самопожертву, доброту, солідарність і взаємодопомогу… І ще багато людських чеснот. Єдине чого Ви там не побачите: це відчаю і готовності здатись. Бо Українці ніколи не «навчаться» бути рабами.
Слава Україні!