Ваші Високоповажності, пані і панове, дорогі друзі!

Вдячний за те, що Ви сьогодні прийшли на наш захід! Ціную присутність всіх і кожного! Знаю, що Ви прийшли сюди за особистим покликом і з щирим серцем, отже і я можу собі дозволити щиро поділитись з Вами своїми особистими враженнями і думками.

Кожен переживає війну по-своєму. Так сталось, що перебуваючи в Узбекистані, я переживаю її у форматі смартфону. Щоночі я прокидаюсь, заходжу у застосунок і гортаю стрічку новин. Іноді вони є обнадійливими, часом настільки гіркими, що не можу заснути до ранку. Чергова повітряна тривога підтягує у стрічку результати російських авіаударів: кадри загиблих і постраждалих, зруйновані будинки, спалені речі, покалічені життя. Врешті решт я вимикаю застосунок і ховаю смартфон. Але війна нікуди не зникає. Війна є реальною. Її не можна вимкнути як застосунок на смартфоні. З нею можна лише навчитись жити. Україна вимушена жити з нею уже десять довгих років.

Взимку 2014 року в Україні відбулись події, які визначили долю європейського континенту на десятиріччя вперед. У розпал Революції Гідності Росія скористалась нашим безпорадним станом і анексувала Крим. А потім, як часто трапляється із злочинцями, щоб приховати вчинене, розпочала війну на українському Донбасі. Так у Європі відбулась перша «анексія» з часів Другої світової війни.

За цим науковим словом ховається крадіжка, чи навіть розбій міжнародного масштабу. У вас не просто забирають землю, будинки, де ви народились, у вас забирають спадок ваших пращурів і майбутнє ваших внуків, у вас забирають частину того, що вас робить вами…

Ціною життів і завдяки зусиллям міжнародних партнерів тоді конфлікт вдалось локалізувати, перевести у дипломатичне русло у сподіванні знайти мирне рішення. Але мир можна укласти лише з тими, хто хоче миру. Вочевидь, це не випадок терористичної Росії.

Непокаране зло завжди повертається. Не відчувши твердого спротиву і не отримавши достойні відповіді, 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Від крадіжки і розбою кремлівський режим перейшов до геноциду – вбивств, тортур, депортації і викрадення дітей.

Щоб він спрацював, потрібно було зробити дві речі: по-перше, розлюднити українців в очах росіян – якщо українці не мають людської подоби, то їх можна вбивати і творити з ними те, що вжахнуло весь світ у Бучі, Ірпіні, Ізюмі; по друге – довести, що українці – це не окрема європейська нація, а просто частина «великого русского народа», який захопила «київська хунта». На переконання кремлівських ідеологів, якщо хунту скинути і українців «перевиховати» голодом і репресіями, то вони охоче самі «возз’єднаються» з Москвою.

140-мільйонний російський народ швидко проковтнув чергову байку про «Велику Росію» і охоче зайнявся розлюдненням і вбивством українців. Я гордий тим, що мільйони людей по всьому світу, не тільки в Європі, але й в Африці, Азії, Америці ні на мить не повірили у маніпуляції, не повелись на кремлівські міфи і не зрадили солідарності з українським народом.

Наші друзі і союзники завжди знали, що українці – це окрема, вільна і самодостатня нація з глибоким європейським корінням, а не російський демографічний і сировинний придаток. Вони розуміли, що Україна потребує підтримки і допомоги, щоб знайти свій шлях і повернутись до єдиного європейського дому. Розуміли і допомагали. Десять довгих років агресії. Два пекельних роки великої війни.

Дорогі друзі, вчасно надана Вами зброя зупинила ворога на підступах до Києва, Чернігова, Миколаєва, звільнила Харківщину і Херсон. Жорсткі санкції загальмували путінську воєнну машину. Тони гуманітарної допомоги дали можливість людям у зруйнованих містах пережити зиму. Ви відкрили двері своїх домівок для українців, які залишили Батьківщину через війну. 5 мільйонів матерів, дітей і літніх людей з України знайшли притулок, турботу, роботу і освіту у дружніх країнах. За українців вирішила війна, а у Вас був вибір і Ви його зробили на користь людяності і милосердя. Такі речі не забуваються. Від імені Президента України Володимира Зеленського і українського народу щиро дякую Вам за цю потужну підтримку!

Дякуючи, закликаю пильно вдивитись у майбутнє. Попри підтримку наших партнерів війна не завершена. Путінський режим накопичує сили. Тривають запеклі бої під Бахмутом, у Мар’їнці і Авдіївці, на Запорізькому і Херсонському напрямах. Настав вирішальний момент битви за Україну, і Україна у цій битві не повинна бути беззахисною. Ми просимо дати нам зброю, яка радикально змінить хід подій. Нам потрібна зброя перемоги: танки, далекобійна артилерія і ракети, нарешті, сучасні західні літаки, здатні стати реальним «game changer». І ця зброя нам потрібна зараз!

Пам’ятаймо: допомога Україні – це не благодійність. Це інвестиція у майбутній мир і міжнародну безпеку. Обравши неоімперську парадигму, Росія не зупиниться на Україні. Якщо Україна не встоїть, Росія піде далі, адже імперія не має кордонів, вона має лише межі. Тільки потужна і озброєна Україна здатна зупинити Росію і перемогти її на полі бою. Зброя вчасно надана українській свободі збереже життя тисяч українців, наблизить перемогу, а значить мир і безпеку.

Дорогі друзі, кілька слів про фільм, що зібрав нас сьогодні у цій залі. Влітку 2019 року у Києві мій онук-підліток отримав досвід, який змінив його назавжди. Разом з класом він побував у музеї, де можна відчути умови життя сліпих та людей із вадами зору. Спочатку потрібно було слідувати за гідом в темну кімнату та виконувати повсякденні дії в цих умовах. А потім вони спробували вивчити шрифт Брайля, щоб написати речення цією мовою.

Цей досвід змінив його сприйняття світу. Саме в цей момент він відчув те особливе почуття, яке називається «емпатія». Він поставив себе на місце інших, ототожнив себе з ними, і зміг відчути фрагмент того, що вони могли відчувати кожної миті.

Документальний фільм польського режисера Мачека Хамели «Звідки куди» виконує таке ж саме важливе завдання по відношенню до українців, які залишили свої домівки, втікаючи від війни. Цей фільм бореться з відторгненням і байдужістю, які в силу різних причин проникають у людські серця і роблять їх кам’яними.

Байдужість породжуються відстанню: для когось смерті і руйнування в Україні занадто далеко. Хтось стає байдужим, тому ще не може ідентифікувати себе з українцями. Чиясь байдужість спричинена втомою.

Але чим би не була породжена байдужість, ми не маємо права їй піддаватись, ми не повинні дозволити іншим зачерствіти, мінімізувати проблему і зажити звичним життям. Замовчані проблеми завжди зростають і множаться. Нормальне життя не можна побудувати на брехні самому собі, бо коли брехня стає новою нормальністю люди втрачають людську подобу.

Фільм «Звідки куди» – це вітамін емпатії. Люди, які ніколи не втікали з дому під смертельною загрозою, подивіться цю стрічку, поставте себе на місце українців, ототожніть себе з нами, задайте собі питання, а що ви б взяли у цей рятівний бус. Переконаний, що цей емоційний досвід змінить вас, він стане емоційним щепленням від байдужості на довгий час, а можливо назавжди.

Вдячний моїм друзям Послу ЄС і Послу Польщі в Узбекистані за допомогу в реалізації цього проєкту!

Дякую за увагу і Слава Україні!